ШКОЛА - ЦЕ НАВЧАННЯ

   Для дитини вступ до школи — рубіж, який пройти не так і легко. Насамперед, це докорінна зміна в її існуванні: вперше з'являєть­ся обов'язкове заняття — навчан­ня. Можливо, у малюка й були обов'язки, але їхнє виконання або невиконання залишалося сімейною справою. Тепер уперше його оці­нюють поза родиною і незалежно від неї. Одночасно в дитини з'яв­ляється відчуття двоїстості свого становища. Виникає протиріччя: часто єдина у родині, улюблена й обожнювана дитина, яка звикла до поблажливого ставленням до неї дорослих, переступивши шкіль­ний поріг, стає однією з багатьох і вперше зіштовхується з функ­ціональним, залежним лише від швидкого, чіткого й правильного виконання обов'язків, ставленням учителя. А це означає: яким би ти, Василько! (Марійка,Петрик...), не був гарним для мами, якщо ти про­штрафився на уроці або неуважно виконав домашнє завдання, то за­слуговуєш на осуд.

У перші роки навчання школяр значною мірою підлеглий автори­тетові дорослого. Для першоклас­ника вчитель не може помилитися, його думка — незаперечна (пам'я­таєте: «Марія Іванівна сказала...»). Тому слова вчителя, його інтона­ція, навіть погляд, не кажучи вже про погану або хорошу оцінку, під­хоплюються і багаторазово підси­люються. Відбувається дуже важли­ва річ — закладається самооцінка дитини у світі школи.

Імовірно, для нас, дорослих, було б легковажно покладатися на неодмінну правоту наставників так само беззастережно, як це властиво дітям. Тому мені б хотілося пора­дити всім батькам школярів: тата й мами, будь ласка, не підсилюйте свсрм осудом, а то й покаранням біль від отриманої двійки або трій­ки, це кваптеся приєднуватися до осудливих голосів, не залишайте дитину із цим лихом наодинці, не провокуйте дитячої брехні. Адже навчена гірким досвідом, прагну­чи уникнути домашньої прочухан­ки або нотації за шкільну невдачу, ваша дитина швидко зрозуміє, що обдурити батьків досить просто, втрачати тут особливо нема чого, а виграти можна. Так з'являється тріщина в сімейних відносинах, без перебільшення, найстрашніше, що тільки може з'явитися в маленької людини — виправдана неправда.

Спочатку це брехня для поря­тунку, а потім логічно й неминуче з'являється брехня для вигоди. Так підкладається «міна» під совість. Адже совість — це не що інше, як система оцінок і самооцінок, за­своєна від близьких, і яка ввій­шла в нас.

Голосом совісті усередині кож­ного із нас говорить досвід батьків, родичів, друзів — усіх, кого ми по­важаємо й любимо. Говорить... але тільки до того часу, доки не вихо­дить на сцену брехня. З нею з'яв­ляється нова шкала оцінки: не те погано, що погано, а те, на чому попався! А не попадися, то все можна...

НАВЧАННЯ -ЦЕ РОЗУМОВА ПРАЦЯ

Ще одна складність, із якою зіштовхується майже кожний пер­шокласник, — брак навичок із ро­зумової праці й необхідність цією розумовою працею займатися. Для дитини, а також і для її батьків мета навчальної роботи полягає в тому, щоб розв'язати задачу, виконати вправи, вивчити напам'ять вірш, одержати оцінку. Але ж річ зовсім в іншому: треба навчити дитину прийомів розв'язання задач, ви­конання вправ, навчити розуміти прочитане. Але цього найчастіше немає в полі зору мам і татусів. До того ж, через неправильно органі­зовану навчальну діяльність змен­шується інтерес і до її найпошире­ніших у школі форм — до уроку, до роботи з книгою.

Тому так важливо, щоб ваша дитина потрапила до рук профе­сійно грамотного, розумного й людяного педагога, який розуміє, що головне в навчанні — це допо­могти першокласникові опанува­ти прийоми розумової роботи, на­вчити його вчитися, сприяти тому, щоб учень не розгубив інтерес до знань. Щаслива дитина, чиї батьки теж розуміють це й здатні надати їй допомогу. Адже вирішується не просто престижне питання шкіль­ної успішності —вирішується пи­тання розвитку особистості. Тоді, навіть у тих частих випадках, коли навчання у початковій школі в дитини не задалося, коли інтерес до уроків і занять знижуєть­ся, готовність її до пізнання нового залишається величезною — тільки б це нове було цікавим.

УСПІХИ ДІТЕЙ У ШКОЛІ -ЦЕ КРОПІТКА ПРАЦЯ БАТЬКІВ

Проводьте з дітьми екскурсії, водіть їх на виставки й до театрів, ходіть із ними в походи, запишіться до дитячої бібліотеки. Так, спочат­ку буде нелегко. Дитина ледве ви­тримує півгодинне читання вголос або двадцятихвилинне перебування в музеї, а в театрі іноді її більше ва­бить антракт із буфетом, аніж ви­става. Але наберіться терпіння. Че­рез кілька місяців усе зміниться, ви не впізнаєте свого малюка, якщо, звичайно, самі-докладете неабия­ких зусиль. Якщо будете все по­бачене й почуте перетворювати на знання, якщо будете ретельно від­бирати всі цікаві спогади й дбай­ливо колекціонувати разом із дити­ною те, що можна використовува­ти в іграх, захопленнях, на уроках. Якщо вечорами або під час прогу­лянок звичайними стануть для вас довгі спокійні бесіди на різні теми, обговорення прочитаного в журна­лах і в книжках.

І коли це стане звичною спра­вою, ви із радістю виявите, як по­ступово розширюється коло інте­ресів вашої дитини, як багато тем для розмов з'явилося у вас; як за­хоплююче проводити час разом, як покращилися оцінки у вашого пер­шокласника. Тепер зрозуміло, що успіхи дітей — це велика щоденна праця батьків.

ПОВЕДІНКА В ШКОЛІ -ЦЕ СТИЛЬ СПІЛКУВАННЯ У РОДИНІ

Кожному з нас відомо, що ди­тині часто необхідна допомога до­рослої людини, її захист, порада, а часом звичайна участь, ласка, привітний погляд, посмішка; щоб вона не була самотньою перед при­крощами, тривогами, турботами й щиросердними переживаннями ди­тинства. Згадайте, адже ми й самі в цей період життя нерідко відчува­ли себе забутими, скривдженими, осоружними, всіма покинутими, нещасними.

Чи близькі ви своїй дитині? Чи відомі вам її негаразди? Яка вона, ваша дитина? Весела або сумна, впевнена в собі чи постійно ва­гається, стримана чи поривчаста, дружелюбна чи заздрісна, чи вміє товаришувати з однолітками, пра­цювати й грати в колективі — від усього цього залежить результат будь-якої діяльності, зокрема й нав­чальної.

Батькам дуже важливо постійно відчувати дитину, розуміти її спо­нукання, мотиви вчинків, потреби й будувати свої стосунки з нею м'я­ко, чуйно, делікатно, добросердно, незлобливо, але вимогливо.

Адже зазвичай діти спокійно сприймають зауваження дорос­лих, зроблені доброзичливо, по-товариському, і, навпаки, — різко, грубо, напружено відповідають на роздратований, зарозумілий тон. Діти дуже люблять розмовляти, бо їм необхідне безпосереднє, дові­рливе спілкування. Для них важ­ливо ставити запитання та отри­мувати докладні відповіді на них. Вони не задовольняються коротки­ми репліками.

Цікаве таке спостереження: якщо діти хоча б на кілька годин опиняються в обстановці дружньої розмови, задушевної бесіди, близь­кого контакту і взаєморозуміння, вони поводяться з незнайомою людиною та, найголовніше, один з одним значно м'якше й привіт­ніше. Навіть більше: якщо діти семилітнього віку навперемінно спілкуються із дорослими із різко протилежною манерою поведін­ки, то десятирічки вже поводяться щораз відповідно до тих обставин, під впливом яких тепер перебува­ють. Роздратований або байдужий, чуйний або ворожий, повчальний або диктаторський тон дорослого майже автоматично викликає такі самі інтонації в дітей! А інтонації впливають як на поведінку учнів, так і на їхні взаємини. Пам'ятайте про це, дорогі батьки!

Будьте терплячими зі своєю ди­тиною. Якщо в неї щось не вихо­дить, відзначте її успіхи, а не про­махи, хваліть її і висловлюйте на­дію, що завтра в неї вийде краще, ніж сьогодні.

Ніколи не кажіть дитині, що вона погана, кажіть, що вона по­гано поводилася. Не сваріть і не карайте дитину, якщо вона засму­чена, забилася, перед сном, після сну. Поцілуйте її на ніч, обійміть, скажіть що-небудь ласкаве.

Дитині не має бути нудно. Грай­теся з нею якнайбільше. Безгри не­має і не може бути повноцінного розумового розвитку... Діти грають не лише тоді, коли бігають, змага­ються у швидкості й жвавості. Гра може відбуватися і в уяві, за допо­могою творчості. Придумуйте якісь ролі, міняйтеся ними.

У семирічної дитини є одна особ­ливість, яка досить швидко зникне: велика залежність від думки дорос­лого, ніби забезпечена заздалегідь готовність погодитися у всьому зі старшим, і водночас — велика відкритість, прагнення поділити­ся з ним кожною своєю думкою, кожним порухом душі. Тим, хто не помітить цього етапу розвитку, не посіє зерна дружби, потім буде дуже важко.

У період дорослішання своєї ди­тини мама, вражена брутальністю й неуважністю дочки, навряд чи згадає, як, втомлена після роботи, вона відмахувалася від спроб пер­шокласниці розповісти їй про якісь свої турботи або різко обривала її при спробах сперечатися. А тато теж навряд чи пов'яже завзяте не­бажання сина поговорити із ним, коли, читаючи газету або перегля­даючи телепередачу, він не міг ві­дірватися від них, щоб вислухати незрозумілу, майже з вигуків, роз­повідь сина про якийсь фільм.

Мабуть, не згадають батьки й про те, що так і не зуміли викроїти тоді півдня, щоб піти з дітьми до зоопарку, поїхати за місто або про­сто піти погуляти, взявши із собою однокласників сина чи доньки й захопивши м'ячі, скакалки, ракет­ки, а потім вдома за чаєм обгово­рити загальні враження. Адже саме ці спільні заняття, спільні інтереси і сімейні захоплення, а не десятки куплених іілаттів та іграшок, кіло­грами апельсинів і цукерок згурту­ють родину, посіють дружбу.

Пам'ятайте, запорука гарної поведінки дитини в школі, його успіхів у навчанні — це атмосфера любові, взаєморозуміння і поваги один до одного в родинному колі, це стиль спілкування в родині.

ВИЗНАЧАЄМО ГОТОВНІСТЬ РОДИНИ ДО ШКОЛИ

Отже, ні в кого не викликає сумніву, що найважливішими й найпотрібнішими людьми в молод­шому віці для дітей є батьки. Дити­на ще не виробила свого ставлення до школи, вона не може порівняти зусилля, яких докладає з резуль­татом цих зусиль. Вона чує нові слова, які лякають її своєю незро­зумілістю: обов'язок, посидючість, дисципліна — ці поняття Ві незна­йомі. Тому багато чого залежить від психологічної позиції, яку за­ймають батьки. Ось чому перш ніж говорити про готовність дитини до